18 липня 2017 року відбулася нарада суддів Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області з приводу підведення підсумків роботи суду за І півріччя 2017 року.
Аналіз статистичних даних за вказаний період свідчить, що з 752 справ про адміністративні правопорушення, розглянутих судом у І півріччі 2017 року, 213 (28,3 %) становлять справи про притягнення до адміністративної відповідальності за керування транспортними засобами або суднами особами, які перебувають у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції (ст. 130 КУпАП).
Варто зазначити, що з 213 розглянутих у звітному періоді справ про адміністративне правопорушення, передбачене ст. 130 КУпАП, 23 справи було закрито, в тому числі 13 – за спливом строків накладення адміністративного стягнення, 8 – за відсутністю складу і події адміністративного правопорушення.
Зазначена категорія справ є досить складною з точки зору можливості забезпечення права на справедливий суд, яке гарантоване частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Так, право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним та безстороннім судом створює обов’язок суду щодо встановлення обґрунтованості будь-якого обвинувачення. Однак досить часто суд позбавлений можливості належним чином виконувати цей обов’язок, оскільки особи, які притягуються до адміністративної відповідальності, умисно уникають не лише явки до суду, а й отримання судових повісток, помилково вважаючи таку неналежну процесуальну поведінку єдиною запорукою спливу строків для накладення адміністративного стягнення як способу уникнення відповідальності.
Водночас, закриття провадження у справі з нереабілітуючої підстави – за спливом строків накладення адміністративного стягнення (ст. 38, п. 7 ч. 1 ст. 247 КУпАП) не тотожне визнанню особи невинуватою (п. 1 ч. 1 ст. 247 КУпАП).
Єдиним механізмом процесуального примусу, право на використання якого законодавець надав суду в провадженнях по справах про адміністративні правопорушення, залишається примусовий привід у разі ухилення від явки до суду (ст. 268 КУпАП), хочаст. 130 КУпАП не є категорією справ, у яких присутність особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, є обов’язковою. Але саме з метою забезпечення повноти та об’єктивності розгляду справи судді змушені, визнаючи явку особи обов’язковою, застосовувати примусовий привід, щоб особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, могла в повному обсязі скористатися всім обсягом своїх прав, окреслених ст. 268 КУпАП: ознайомлення з матеріалами справи, надання пояснень, подання доказів, заявлення клопотань; користування юридичною допомогою адвоката, іншого фахівця у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи, виступати рідною мовою і користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскарження постанови по справі.
Лише під час судового розгляду справи про адміністративне правопорушення з безпосередньою участю особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, за умови, якщо явку усіх свідків події забезпечено як стороною обвинувачення (функції якої виконує поліцейський, який склав протокол про адміністративне правопорушення), так і стороною захисту, суд, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом і правосвідомістю, взмозі дійти обґрунтованого висновку про невинуватість чи винуватість особи у вчиненні інкримінованого адміністративного правопорушення.
Показовою у цьому аспекті є справа про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 130 КУпАП, щодо Щ. Так, в судовому засіданні було встановлено, що всупереч вимогам ст. 266 КУпАП, розділу І «Інструкції про порядок виявлення у водіїв транспортних засобів ознак алкогольного, наркотичного чи іншого сп'яніння або перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції», затвердженої наказом МВСУ та МОЗУ від 9 листопада 2015 року, розділу IX «Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення в сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі», затвердженої наказом МВС України від 7 листопада 2015 року, свідком відмови особи від проходження огляду на стан сп’яніння на місці зупинки та в закладі охорони здоров’я був поліцейський, присутній при складанні протоколу про адміністративне правопорушення, який бувнапарником посадової особи, яка складала протокол, а іншим свідком було вказано лікаря, який здійснював оформлення висновку та домогтися допиту якого суд не зміг з огляду на ігнорування лікарем судових викликів і невиконання поліцейськими обов’язку щодо забезпечення явки цього свідка в судове засідання. При цьому суд дійшов висновку, що лікар не міг бути свідком відмови особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, від проходження огляду на стан сп’яніння на місці зупинки, оскільки, як встановлено з показань поліцейського, проходити огляд на місці зупинки він в порушення вимог вказаних Інструкцій особі не пропонував. Крім того, лікар не був присутній на момент зупинки особи поліцейськими, тому суд констатував, що запис у протоколі про те, що лікар був свідком відмови особи від проходження огляду на стан сп’яніння на місці зупинки, був завідомо неправдивим.
Зазначені обставини дали суду обґрунтовані підстави вважати, що протокол про адміністративне правопорушення був складений з істотними порушеннями зазначених вимог Інструкцій, а тому він не міг бути покладений в основу доведеності вини особи у вчиненні інкримінованого йому адміністративного правопорушення. Провадження в справі судом було закрито за відсутністю складу адміністративного правопорушення.
Водночас, показання свідків суд зобов’язаний піддавати детальному аналізу шляхом критичної оцінки в сукупності з іншими доказами по справі, у зв’язку з чим слід наголосити на необхідності сумлінного ставлення свідків до свого обов’язку надавати правдиві свідчення.
Як приклад варто навести справу про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 130 КУпАП, щодо М., в якій свідком захисту виступала дружина особи, яка притягувалася до адміністративної відповідальності. Після ознайомлення зі змістом ст. 63 Конституції України, що звільняє особу від відповідальності за відмову від свідчень проти себе та членів своєї сім'ї, свідок виявила бажання свідчити, тому була приведена до присяги та попереджена про кримінальну відповідальність за дачу завідомо неправдивих показань в суді. Надані цим свідком свідчення суд оцінив критично, піддавши обґрунтованому сумніву з огляду на їх невідповідність показанням інших очевидців події, а також, враховуючи родинні відносини, пряму зацікавленість у результатах розгляду справи. Особу було визнано винуватою у вчиненні інкримінованого адміністративного правопорушення і ця постанова суду правопорушником не оскаржувалася, внаслідок чого набрала законної сили, що може свідчити про те, що особа, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, погодилася з висновками суду щодо неправдивості показань дружини на користь чоловіка. Зважаючи на те, що вказана постанова суду, в якій спростовано показання зазначеного свідка, набрала законної сили, в разі оперативного реагування правоохоронних органів у дружини правопорушника є шанси постати перед судом уже в іншому статусі.
Наведений приклад є яскравим взірцем реалізації принципу змагальності, згідно з яким сторони провадження не обмежені у праві надавати свої докази та спростовувати докази опонента. Щодо повноважень суду, то до них не слід включати самовільне збирання чи витребування доказів, оскільки суд виступає лише арбітром, покликаним безсторонньо оцінити докази сторін обвинувачення та захисту і прийняти справедливе рішення.
Таким чином, явка в судове засідання особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, а також забезпечення сторонами провадження явки до суду свідків обвинувачення та захисту є чи не найдієвішими гарантіями повноти та об’єктивності розгляду справи про адміністративне правопорушення, оскільки забезпечують повноцінну реалізацію особою своїх процесуальних прав, основним з яких є право на захист.
_03_03.png)
