Виправдувальний вирок як спосіб захисту судом порушених прав потерпілих від злочину

Вироком Кам'янець-Подільського міськрайонного суду Хмельницької області від 29 листопада 2017 року виправдано громадянина Х., звинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 296 КК України, на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК України через недоведеність наявності в його діянні складу вказаного кримінального правопорушення.

Х. прокурором обвинувачувався в тому, що в стані алкогольного сп’яніння 13 жовтня 2017 року о 4-й год. 30 хв. в м. Кам'янці-Подільському на території автомобільної газової станції підійшов до вікна каси та висловив оператору вимогу відчинити двері. Отримавши відмову, Х. почав висловлюватися нецензурною лайкою на адресу оператора, після чого, грубо порушуючи громадський порядок, що супроводжувалося особливою  зухвалістю, яка виразилася в зневажливому ставленні до громадського порядку, ігноруванні існуючих в суспільстві елементарних правил поведінки, добропристойності та моралі, взяв біля заправки металевий прут, яким безпричинно розбив два вікна заправки, біля передніх вікон заправки взяв дерев’яну лавку, якою розбив ще одне вікно та пошкодив касовий апарат,  роутер  і модем до касового апарата, індикатор клієнта до касового апарата, які були розміщені на підвіконні приміщення заправки, а підійшовши до вхідних пластикових дверей приміщення заправки, розбив вікна у дверях, чим пошкодив двоє дверей, внаслідок чого припинилася нормальна робота автомобільної газової станції та було пошкоджено майно фізичної особи-підприємця на загальну суму 44470 грн.

Такі дії були кваліфіковані стороною обвинувачення за ч. 1 ст. 296 КК України як хуліганство (грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою  зухвалістю). Однак, в судовому засіданні прокурор не зміг довести наявності в діях Х. ознак інкримінованого злочину.

Так, обвинувачений у суді відмовився давати свідчення, хоча повністю визнав вину за ч. 1 ст. 296 КК України, одночасно надавши згоду на застосування щодо нього амністії.  Таку позицію суд оцінив як намагання уникнути кримінального покарання за дійсно вчинене діяння, оскільки в діях Х. суд вбачав наявність ознак корисливого злочину, вчинення якого виключає можливість застосування амністії.

З показань потерпілих в судовому засіданні вбачалося, що мав місце розбійний напад з метою заволодіння грошовими коштами з каси заправки, однак прокурор посилався на розбіжність таких показань з показаннями потерпілих на досудовому розслідуванні.

Суд зауважив, що врахування показань, наданих під час досудового розслідування, є неприпустимим з огляду на пряму вимогу, закріплену у ч. 4 ст. 95 КПК України, згідно з якою суд зобов’язаний обґрунтовувати свої висновки виключно на свідченнях, які безпосередньо сприймав під час судового засідання.

Варто зауважити, що зміст підписаної одним з потерпілих (власником заправки) заяви про вчинений злочин, що явно не відповідає фактичним обставинам, формулював співробітник поліції на свій розсуд, підпис цього потерпілого у протоколі допиту явно підроблений, а права іншого потерпілого (оператора заправки) взагалі були істотно порушені під час досудового розслідування, оскільки йому не було надано статусу потерпілого, а протокол допиту слідчий йому надав лише для підпису, не з’ясовуючи дійсних обставин справи, ігноруючи повідомлення про погрози вбивством оператору, висловлені Х. з метою заволодіння коштами з каси. Такі неприпустимі порушення в ході досудового розслідування змусили потерпілого самостійно захищати свої порушені права в підготовчому судовому засіданні, під час проведення якого він заявив клопотання про перекваліфікацію діяння обвинуваченого. Суд в міру можливого відновив порушені права потерпілого, надавши йому відповідний статус.

Ухвалюючи виправдувальний вирок, суд послався на норми ч. ч. 1, 2 ст. 92 КПК України, згідно з якими саме на прокурора покладається обов'язок доказування обставин, передбачених у ст. 91 КПК України, відповідно до якої у кримінальному провадженні серед іншого підлягає доказуванню винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення. Без правильного визначення мети і мотиву неможливо правильно дати юридичну оцінку діянню і належним чином кваліфікувати дії. Хибне викладення у обвинувальному акті щодо Х. мети і хуліганського мотиву вчинення злочину спотворило юридичну кваліфікацію цього діяння, оскільки суб'єктивна сторона вчинених Х. дій характеризувалася прямим умислом, при цьому, очевидно, що його діям була притаманна обов'язкова ознака суб'єктивної сторони злочинів проти власності – корислива мета, а дії містили всі ознаки нападу з метою заволодіння чужим майном.

Водночас, стаття 337 КПК України позбавляє суд можливості виходити за межі пред’явленого обвинувачення, крім випадків покращення становища обвинуваченого. Зміна чи висунення додаткового обвинувачення в суді є виключним правом прокурора, як вбачається зі змісту ст. ст. 338, 339 КПК України, і суд не наділений повноваженнями змусити прокурора реалізувати це право. Сторона ж обвинувачення у справі щодо Х. достовірно не встановила всіх обставин кримінального правопорушення, що призвело до неправильної кваліфікації дій обвинуваченого за більш м’якою статтею кримінального закону. Не зважаючи на клопотання одного з потерпілих щодо зміни обвинувачення на більш тяжке та з’ясування судом наявності підстав для зміни чи висунення додаткового обвинувачення, прокурор відповідним правом не скористався.

Однак, засудження Х. за ч. 1 ст. 296 КК України мало б наслідком безпідставне його звільнення від кримінального покарання на підставі акту амністії, що порушило б права потерпілих на справедливе судочинство.

Суд обґрунтовано зазначив, що суб’єктивна сторона злочинів, передбачених ст. ст. 187 і 296 КК України, є різною, а об’єкти цих злочинів не мають спільної родової належності, зважаючи на те, що більш тяжким є злочин, передбачений ст. 187 КК України, тому суд був позбавлений можливості ухвалити обвинувальний вирок, оскільки доказів вчинення грубого порушення громадського порядку з  мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжувалось особливою зухвалістю, прокурор не надав і відмовився змінювати чи доповнювати обвинувачення, а обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Таким чином, завдяки принциповій позиції суду (в особі головуючого судді І.В. Драча) сторона обвинувачення отримала шанс відповідним чином усунути недоліки, виявлені судом, провести ефективне досудове розслідування, сформулювати обвинувачення відповідно до фактичних обставин справи і врешті-решт виконати вимоги ст. 2 чинного КПК України, згідно з якою завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, а жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

Однак, чи скористається цією нагодою прокуратура, чи ж доводитиме свою точку зору в апеляційній інстанції – покаже час.